Ціна у валюті у внутрішньоукраїнському договорі — чи можна?

 

У зв’язку зі стрімкою зміною курсу іноземних валют до гривні у різні періоди розвитку України, питання визначення виду валюти у ціні договору між резидентами України має важливе економічне значення для сторін договору у частині визначення на кого будуть покладені ризики зміни валютного курсу, у той же час існує юридичне питання: чи відповідає законодавству України визначення ціни у іноземній валюті у договорі, який укладений між резидентами України, на території України, щодо товарів, робіт, послуг, які будуть надаватися на території України. Вказане питання проаналізуємо нижче.

Визначення понять для правильного розуміння положень законодавства

Для відповіді на вказане питання необхідно по-перше, проаналізувати визначення термінів, наведених у законодавстві щодо вказаних правовідносин, по-друге, проаналізувати такі положення законодавства для розуміння встановлених правил поведінки.

Режим здійснення валютних операцій на території  України, загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і  функції  банків  та інших  фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов’язки суб’єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за  порушення  валютного законодавства регламентовані  Декретом КМ України від 19.02.1993 р.  № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет).

Відповідно до ст. 1 Декрету валюта України – це грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших фінансових установах на території України;

іноземна валюта – це іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.

Статтею 92 Конституції України передбачено, що виключно законами України встановлюються статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України.

Законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (ст. 192 ЦК України).

Відповідно до ст. 11, 509 ЦК України договір є підставою виникнення зобов’язання, відповідно для врегулювання питань щодо змісту договору підлягає застосуванню книга п’ята ЦК України «Зобов’язальне право» (ст. ст. 509-1215), у вказаній частині ЦК України закріплені наступні положення щодо визначення валюти зобов’язання:

Стаття 524 ЦК України регулює визначення валюти зобов’язання, а саме: зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.

Стаття 533 ЦК України регулює визначення валюти виконання грошового зобов’язання, а саме: грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Питання визначення грошового еквіваленту в іноземній валюті, випадки, в яких допускається використання іноземної валюти будуть розглянуті нижче.

Наразі зазначимо, що відповідно до вказаних положень, наведених у ст.ст. 524, 533 ЦК України, законодавець розділив такі 2 поняття стосовно валюти договору: валюта договору – валюта в якій зобов’язання має бути виражене, тобто вказане, визначене у договорі; та валюта виконання договору – валюта в якій зобов’язання має бути безпосередньо виконано.

Таким чином, розділення визначення та регулювання ціни договору законодавцем на 2 складові: валюта вираження зобов’язання та валюта виконання зобов’язання, дає підстави для теоретичного висновку, що ці 2 валюти можуть бути не тотожними – наприклад, сторони можуть погодити у договорі, що вартість товару становить 100 доларів США, але перерахування цих грошових коштів повинно бути здійснено у гривні.

З вищевикладеного випливає висновок, що зобов’язання має бути визначене у гривні, але також сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті; а визначення валюти виконання зобов’язання, як і саме таке виконання повинне бути здійснене у гривні, визначення ж його у іноземній валюті, допускається лише у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Далі і розглянемо такі випадки – за яких умов можна визначати валюту виконання зобов’язання в іноземній валюті.

Питання, визначені у ч. 3 ст. 533 ЦК України, щодо виконання зобов’язання у іноземній валюті врегульовані у вищезгаданому Декреті, відповідно до якого резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України.

Положенням про валютний контроль, затвердженим Постановою НБУ від 08.02.2000 № 49, закріплено, що використання іноземної валюти як засобу платежу – це розрахунок за продукцію, роботи, послуги, об’єкти права інтелектуальної власності та інші майнові права.

Стаття 7 Декрету встановлює порядок організації розрахунків у іноземній валюті, відповідно до якої розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовуються як засіб платежу іноземна валюта та грошова одиниця України – гривня.

Таким чином, право резидентів використовувати іноземну валюту за договорами між собою не визначено, відповідно до ст. 5 Декрету резиденти набувають право здійснювати розрахунки у іноземній валюті за умови отримання індивідуальної ліцензії НБУ, а саме ст. 5 Декрету визначає, що індивідуальної ліцензії потребує, у тому числі, така операція: використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України.

Одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії.

Порядок видачі зазначених ліцензій визначений Положенням про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, яке затверджене постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 № 483.

Отже, резиденти України мають право встановлювати у договорі валюту виконання зобов’язання, мають право здійснювати розрахунки між собою за договором у іноземній валюті лише за умови одержання індивідуальної ліцензії НБУ.

Неодержання такої ліцензії може мати наслідком визнання договору недійсним на підставі ч. 1 ст. 203, ст. 215 ЦК України – не відповідність змісту правочину ЦК України, іншим актам цивільного законодавства; а також накладення штрафу у розмірі, еквівалентному сумі валютних цінностей, що використовувалися при розрахунках, перерахованій у валюту України за обмінним курсом Національного банку України на день здійснення таких розрахунків на підставі ст. 16 Декрету.

Визначення валюти зобов’язання у грошовому еквіваленті в іноземній валюті

Як було вказано вище, відповідно до ч. 2 ст. 524 ЦК України сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.

Зазначена норма кореспондується з ч. 2 ст.533 ЦК України, в якій визначено, що якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Розглянемо нижче питання визначення валюти зобов’язання у еквіваленті в іноземній валюті відповідно до ГК України, позиції судів щодо цього питання.

Позиція Верховного Суду України у вказаному питанні сформулювана наступним чином: положення чинного законодавства хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак не містять заборони на вираження в договорі грошових зобов’язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов’язання у разі зміни курсу національної валюти України відносно іноземної валюти (постанови ВСУ від 04.07.2011 у справі № 3-62гс11, від 26.12.2011 у  справі № 3-141гс11).

За приписом ч. 7 ст. 179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

ГК України визначає, що грошові зобов’язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов’язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб’єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов’язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону (ч. 2 ст. 198).

Відповідно до ч.ч. 1,2 ст. 189 ГК України ціна в цьому Кодексі є вираженим у грошовій формі еквівалентом одиниці товару (продукції, робіт, послуг, матеріально-технічних ресурсів, майнових та немайнових прав), що підлягає продажу (реалізації), який повинен застосовуватися як тариф, розмір плати, ставки або збору, крім ставок і зборів, що використовуються в системі оподаткування.

Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін.

Тобто, нормами ст. ст. 189198 ГК України визначені загальні правила: ціна в господарському договорі обов’язково має бути визначена у гривні, грошові зобов’язання учасників господарських відносин підлягають оплаті в гривні.

З вищевикладеного випливає висновок, що положення ГК України не врегульовують питання щодо можливості визначення валюти зобов’язання також і у грошовому еквіваленті у іноземній валюті.

При цьому, зазначаємо, що судова практика розповсюджує правило ст.524 ЦК України і на господарські зобов’язання, вказана правова позиція викладена в постановах Вищого господарського суду України від 16.08.2006 № 6-19/236-05-8034, від 15.02.2007 № 4/644-12/105, від 13.01.2010 у справі № 32/147.

У Листі Вищого господарського суду від 24.11.2011 № 01-06/1642/2011 зазначено, що положення чинного законодавства хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов’язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов’язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов’язання у випадку зміни Національним банком України курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти.

У Листі  Вищого господарського суду від 29.04.2013 № 01-06/767/2013 визначено, що вираження у договорі грошових зобов’язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, однак унеможливлює урахування розрахованого Державним комітетом статистики України індексу інфляції для обґрунтування вимог, пов’язаних із знеціненням валюти боргу.

Наведемо також висновки ВГСУ, викладені у наступних постановах:

Постанова ВГСУ від 01.11.2011 р. у справі № 40/286пд: «Таким чином, згідно з вимогами ст.ст. 189198 ГК України визначені загальні правила: ціна в господарському договорі обов’язково має бути визначена у гривнях, грошові зобов’язання учасників господарських відносин підлягають оплаті в гривні. Визначення сторонами господарського обороту грошових еквівалентів зобов’язань в іноземній валюті законодавству не суперечить, при цьому сума зобов’язання при його виконанні визначається за офіційним курсом іноземної валюти на день платежу, що обумовлюється ст. 533 ЦК України

Постанова ВГСУ від 17.02.2011 р. у справі № 2/48-92: «Отже, чинне законодавство України забороняє застосування іноземної валюти лише як засобу платежу в розрахунках між резидентами, втім, не містить приписів щодо заборони на визначення грошового еквіваленту зобов’язання в іноземній валюті.

Отже, визначення сторонами господарського обороту грошового еквіваленту зобов’язань в іноземній валюті законодавству не суперечить, оскільки не є тотожнім визначенню ціни в договорі, безпосередньому вираженню грошового зобов’язання, виконанню зобов’язання шляхом здійснення розрахунку.»

Постанова ВГСУ від 21.01.2010 р. у справі № 32/148: «приписи статті 198 Господарського кодексу України не суперечать статті 533 Цивільного кодексу України».

Постанова ВГСУ від 05.10.2010 р. у справі № 3/266/09: «з огляду на вимоги ст.533 ЦК України, незалежно від фіксації грошового еквіваленту зобов’язання в іноземній валюті, виконання такого зобов’язання є можливим виключно в гривнях за офіційним курсом іноземної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.»

Постанова ВГСУ від 13.01.2010 р. у справі № 32/147: «Отже, положеннями чинного законодавства сторонам надано право визначати грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті, що поряд із застосуванням індексації суми зобов’язання дає можливість учасникам цивільного обороту уникнути впливу інфляційних процесів на суму їхніх грошових зобов’язань».

Висновок:

З вищевикладеного випливають наступні висновки щодо законності встановлення ціни у договорі між резидентами України у іноземній валюті:

  • Якщо договір укладений не між суб’єктами господарювання (тобто до нього не підлягають застосуванню положення ГК України), сторони мають право визначити валюту зобов’язання у гривні та у еквіваленті у іноземній валюті, при цьому валютою виконання такого зобов’язання може бути лише гривня, для встановлення ж іноземної валюти як валюти виконання зобов’язання необхідно отримати індивідуальну ліцензію НБУ;
  • Якщо до договору підлягають застосуванню положення ГК України, то потрібно врахувати наступне: відповідно до положень ГК України визначення і валюти зобов’язання, і валюти виконання зобов’язання може бути здійснене лише у гривні, встановлення ж валюти зобов’язання у іноземній валюті допускається лише за умови наявності повноважень у сторін здійснювати розрахунки у іноземній валюті, при цьому ГК України ніяким чином не врегульовує питання визначення валюти зобов’язання у грошовому еквіваленті у іноземній валюті, але суди тлумачать цю ситуацію так, що визначення валюти зобов’язання в еквіваленті в іноземній валюті у господарських договорах між резидентами України не суперечить чинному законодавству, оскільки прямо не заборонено.

 

30/07/2017

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.